Клікніть тут щоб прослухати аудіоверсію статті
А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому? Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою! – 1 Івана 3:17-18
Бог укладає в серце кожного християнина співчуття й чуйність, однак винятково від нас залежить, зачинимо ми своє серце від оточуючих або ж відкриємо його для прийняття цих якостей. Я помітила, що однією з речей, які на ділі допомагають мені відкрити своє серце й впустити в нього співчуття до інших людей, є звичка цілеспрямовано розмірковувати про людські нужди й потреби, що існують сьогодні у світі.
Звернімося думками до людей, кому менше за вас поталанило в житті, й відкриймо свої серця до тих, хто зараз страждає. Закликаю вас перечитати Перше послання Івана 3:17-18. Я неймовірно люблю ці вірші зі Святого Письма, адже в них є чітка настанова: коли я бачу потребу, то не можу просто пройти повз нужденну людину, вважаючи, що подбати про неї — це відповідальність когось іншого. Також для мене є неприйнятним вважати її нужду настільки величезною, щоб бути не в змозі якось її задовольнити — насправді це не так. Завдяки своєму служінню, я помітила, що, навіть коли нам бракує сил і можливостей повністю змінити ситуацію, цілком покрити чиюсь потребу — це понад наші сили — ми все ж таки можемо хоча б якось цьому зарадити. І ось воно — те, що нам до снаги: ми можемо подарувати людям надію.
Я молюся, щоб ви дозволили співчуттю наповнити ваше серце, а потім відкрили його ще ширше назустріч відчайдушним потребам людей по всьому світу.
Відкрийте шлях для перемін — помоліться
Боже, я не хочу жити егоїстично, не зважаючи на нужди й потреби інших людей. Я відкриваю своє серце й приймаю Твоє співчуття, щоб стати спроможним допомагати тим, хто мене оточує.